Ветерани 80-х ще й досі у добрій спортивній формі

Чемпіони 1982 року  

Чемпіони 1982 року першості Закарпаття, зона “Б”, зліва направо: М. Токар, В. Матусевич, В. Лолин, В. Шегда, В. Пойда, В. Бундзяк, В. Бістрикер, Й. Петрище, М. Шкрюба, В. Пазина, М. Іванина. У нижньому ряді четвертий зліва арбітр, міжгірець, прихильник спорту Михайло Василевський.

 

Микола Токар виступав у складі “Верховини” з 1973 по 1994 рік. У молодшому складі дебютував у 1973 році, а вперше зіграв за дорослих у 1976-му, коли був одинадцятикласником. Тоді “Верховину” тренував міжгірець Василь Іванович Юрик, згодом її очолив Степан Йосипович Штень.

Період перебування Миколи Токаря у ФК “Верховина” став у історії клубу кращим за всі роки його існування. У власні сили міжгірська команда повірила, коли у 1978 році у райцентр завітала ужгородська “Говерла”, яка тоді виступала у другій лізі української зони чемпіонату СРСР. Про цю подію у публікації райгазети “Верховина“ від 25 лютого 2010 року згадує і її редактор Василь Пилипчинець: “Стабільно виступала у чемпіонаті Закарпаття  “Верховина”, в якої великий полк болільників. У па-м’яті товариський поєдинок у Міжгір’ї з ужгородською “Говерлою” за присутності майже 5 тисяч глядачів, у якому з рахунком 1:0 господарі перемогли маститого суперника”.

Цю подію добре пам’ятає і Микола Дмитрович Токар.

– Всього наша команда з ужгородцями зустрічалася три рази, з яких лише раз змогла здолати “Говерлу”. Переможний м’яч у ворота суперника забив Василь Лолин. Це було справжнє свято як для гравців, так і для вболівальників. Тоді склад “Верховини” був дійсно хорошим і з року в рік команда додавала.

Доказом цьому став 1982 рік, коли міжгірці вдруге в своїй історії стали чемпіонами області у зоні “Б” і вийшли у вищу лігу Закарпаття. Відтоді “Верховина” постійно грала у вищому обласному дивізіоні. Цікаво, що на початку 1982 року команду залишив Степан Штень і “верховинці” виграли чемпіонат без наставника лише завдяки добре організованому, дружному колективу. Вдалим став і наступний рік після чемпіонства. У 1983-му, коли тренером став Василь Юрійович Галас, вже в кубку Закарпаття наша команда здобула “срібло”. Цей турнір також закарбувався у пам’яті Миколи Дмитровича:

1978 рік після перемоги над Говерлою  

1978 рік, після перемоги над ужгородською “Говерлою”. Зліва направо: Ігор Краховецький, Мирон Курташ, Василь Шегда, Василь Галас, Іван Вегеш, Василь Лолин, Богдан Шуберт, Степан Штень, Володимир Бундзяк, Василь Пойда, Йосип Петрище.

 

– Того року в розіграші кубка Закарпаття брали участь 16 команд. Ми без проблем пройшли у півфінал, за якого вдома приймали команду з Берегівського району – ФК “Застава”. Серйозний суперник, постійний учасник фінальних турів кубкових змагань, та й у чемпіонаті вони завжди перебували у верхній частині турнірної таблиці. Нам вдалося перемогти з рахунком 2:1. Тоді “Верховину“ виручив голкіпер Василь Шегда, який парирував пенальті, призначений у наші ворота. Фінал відбувся в Ужгороді. Ми мали провести матч на центральному полі стадіону “Авангард”, але із-за прикрої помилки обслуговуючого персоналу спортивної арени довелося зіграти на запасному полі. Робітники за підготовки газону до гри нанесли розмітку не спеціально підготовленим розчином із вапна і фарби, а використали якусь хімічну суміш, від якої трава просто вигоріла. Не знаю чи вплинуло це на результат, але ми програли матч футбольному клубу “Кольчино”.

У рідних стінах на стадіоні Авангард 70-ті роки

 

         У рідних стінах на стадіоні “Авангард”             (70-ті роки ХХ століття).

 

Загалом у ті роки справи у ФК “Верховина” йшли добре. На ігри постійно ходили вболівальники. Це добре видно на фото тих часів. Одне слово, грати було для кого. В один час навіть вхід на стадіон зробили платним. Квиток коштував 20 чи 25 копійок.

За розмови з Миколою Токарем цікавлюся про те, як проходили будні команди? Хто допомагав найбільше, доглядав за полем, прав форму? Адже подібна праця малопомітна, але без неї і клубу ні сюди, ні туди.

– Це дійсно важливо, – каже Микола Дмитрович. – За порядком на стадіоні у ті часи стежив Іван Іванович Чепара, між своїми просто “Милик”. Його жінка, ми зверталися до неї “тьотя Поланя”, прала форму команди, за це їм величезне спасибі. Такі вчинки лише зараз можна оцінити сповна. Сьогодні, думаю, що просто так ніхто б за це не взявся.

Згодом всю екіпіровку ми здавали в пральну. Після гри команді надавалася можливість помитися у селищній лазні. Основним спонсором був завод “Селена”, до речі, всю футбольну амуніцію, навіть бутси, закупляли централізовано. Але хто мав можливість і хотів краще взуття, бо гравцям видавали так звані “київські бутси“, які славилися як своєю довговічністю, так і жорсткістю (у перших цих копачок була дерев’яна підошва, яку для еластичності вимочували у воді), купляв собі дефіцитну модель “Аdidas”, яку ще називали “московськими”. 

Протягом всіх цих років “Верховина” вважалася міцним “середнячком” серед команд області. Вдалим видався і 1987 рік, коли у вищій лізі чемпіонату Закарпаття наша команда стала четвертою. За часів незалежності України дане досягнення вдалося повторити у 1994-му, а потім ще раз аж у 2005 році. Але про це пізніше. У 1993 році “Верховина“ знову зіграла у фіналі кубка області, за якого поступилася з мінімальним рахунком 0:1 команді з В. Бичкова.

Після розпаду СРСР зазнали краху і більшість заводів, які були частиною його економіки. Подібна доля спіткала і наших промислових гігантів, зокрема, збанкрутувала “Селена” і наш клуб теж залишився без належного фінансування.

 

Відкриття сезону 1979 рік

 
Відкриття сезону, 1979 рік: Микола Шкрюба із капітаном суперника підіймають стяг.  

– Настали дійсно нелегкі часи, – каже Микола Дмитрович. – У таких умовах потрібно було пристосовуватися, шукати кошти. Колектив команди ставився з розумінням до ситуації, яка склалася. Нам дуже допоміг тодішній представник Президента України в Міжгірському районі (сьогодні прирівнюється до голови РДА – авт.) Василь Михайлович Мишанич, за розпорядженням якого з бюджету виділялися кошти на потреби клубу. Але їх було недостатньо. Тому ми з хлопцями зверталися до організацій, які могли хоча б якось допомогти. Дуже виручали Василь Петрович Стецюнич, який очолював “АТП-06032”, Антон Юрійович Федурця (лісокомбінат), Михайло Григорович Рущак (МБДП), Василь Петрович Коліда (ВАТ “Загалшляхбуд”), Арпад Людвігович Вишневський (“Стен-ЛТД”), Василь Юрійович Гриб (турбаза “Карпати”), Василь Іванович Цендра (колгосп “Радянська Верховина”).

У ті часи трибуни  

У ті часи трибуни “Авангарду” були заповнені вщент. 

 

Імена цих людей дуже важливо згадати, бо саме завдяки ним вдалося у часи надзвичайної скрути зберегти клуб “Верховина”, а з ним і футбол у нашому краї. Звичайно, і самі футболісти не вимагали нічого взамін, грали, як то кажуть, на чистому ентузіазмі, за що їм також велике спасибі.

Микола Дмитрович разом із своїми друзями, які приблизно в один час захищали кольори “Верховини”, ще й досі грають у футбол. Щонеділі на “Авангарді” у дружній компанії ганяють м’яч, збираючи при цьому немалу кількість бажаючих поспостерігати за грою ветеранів. Серед тих, хто ще й досі у хорошій спортивній формі – Василь Іванина, Микола Токар, Василь Галас, Василь Бістрикер, Володимир Бундзяк, Володимир Путраш, Юрій Гнепа, Тимофій Красняник, Василь Вегеш, Василь Вовилка, Антон Гайдур, Володимир Юртин, Петро Чепара, Михайло Скунць, Олександр Бланк, Володимир Кулага, Богдан Шуберт. Микола Токар каже, що багато хто з ветеранів ще зовсім недавно приходили у неділю на стадіон. Але все-таки старі футбольні травми дають про себе знати.

 

Фото з архівів Миколи Токара та Миколи Шкрюби.